Über Gehen, Ankommen та віру у свободу та демократію.

Тетяна Лопащук координує роботу Київського Діалогу в Україні з 2014 року – зазвичай з Києва. Через загарбницьку війну Росії проти України з початку березня вона тимчасово перебуває в Берліні. Свої особисті враження та досвід роботи мережі під час війни Тетяна розповіла на великому заході «Маяк Україна», який 10 квітня організував Альянс українських організацій та інші організатори у Берліні. Документуємо письмову версію виступу.

8 років тому я читала книгу „Остання з роду Скоропадських“, це спогади дочки останнього Гетьмана України. В ній багато описувалося про жваву громадську та політичну діяльність української діаспори в Берліні у 20-30 рр минулого століття. Ці спогади тоді дуже перегукувалися з моїм особистим досвідом – це була зима 2013/ 14 рр, Євромайдан, в той час я також жила в Берліні і ми з друзями з головою поринули в активності, щоб підтримати і передати дух київського Євромайдану тут в Берліні. 

Тоді, читаючи ті спогади, мене особливо вразила частина, в якій описувалася втеча української інтелігенції від російських більшовиків. Сім’ї та цілі родини були розділені і мусили втікати різними маршрутами, кораблями та товарними потягами через різні країни, щоб лише місяці згодом зустрітися і дізнатися чи всі з родини цілі, чи всі пережили.

Тоді, мене ці описи дуже зачепили. Але я і подумати не могла, що пережити подібний досвід прийдеться і мені. Через 100 років після подій, описаних в книзі, знову і знову тисячі, а в цей раз мільйони українців змушені залишати свої домівки і тікати від російських військ.

У 2014 році я повернулася в Україну. Як і багато інших, хто повертався додому, щоб допомагати втілювати реформи та розбудовувати Україну, я хотіла перенести ту частинку Європи – Німеччини – яка мені так подобалася і якою я так захоплювалася, до себе, в Україну. Всі ці роки я мала можливість робити свій внесок у розбудову місцевої демократії та поширення кращих практик успішного врядування.

Як менеджерка та керівниця, плануючи кожний новий проєкт та його реалізацію, я не раз ставила собі питання – чи буде він успішним, чи досягнемо ми наших довгострокових цілей. Часто здавалося, що все можна зробити краще. Але ось у лютому 2022 я зрозуміла, що ми досягли найважливішого. Останні місяці, а особливо тижні перед повномасштабним вторгненням, коли повідомлення про можливий напад та війну ставали все інтенсивнішими та тривожнішими, я почала писати нашим партнерам в східних та південних регіонах та питати чи не хочуть і чи не планують вони тимчасово переїхати в безпечніші області на заході. Ми навіть про всяк випадок облаштували наш офіс в Києві, щоб він міг слугувати тимчасовим прихистком. 

І знаєте що? Всі відмовилися. Всі вирішили, що хочуть залишатися в своїх містах, бо там вони більш потрібні. Поки посольства та міжнародні організації евакуйовували своїх співробітників, мої партнери та колеги думали, як краще відстоювати та захищати свою працю та досягнення останніх років. Тоді я зрозуміла, що всі роки роботи були недарма. Ми змогли створити прекрасну спільноту, яка готова боротися за свої цінності та ідеали, незважаючи на загрози. І я хочу поділитися історіями цієї спільноти.

* Це історія одного колеги, який після шоку перших днів війни вирішив залишитися в місті і розвозити гуманітарну допомогу лікарням та мешканцям Харкова, хто її потребує;
* Це історія однієї учасниці нашої спільноти випускників, яка перебуває на нещодавно окупованій території та ховається від переслідувань, але не хоче залишати свого міста, незважаючи на всі ризики та небезпеку, бо для неї волонтерська діяльність і допомога іншим важливіша;
* Це історія команди нашої партнерської організації у Маріуполі, які в перші три тижні облоги міста безупинно займалися волонтерством та змогли надати допомогу 25.000 мешканцям міста, об‘єднавши 150 волонтерів. Після евакуації вони продовжують свою волонтерську діяльність з Івано-Франківська та Запоріжжя;
* Це історія команди нашої партнерської організації у Черкасах, які у перші дні війни вивезли в безпечне місце дітей всіх своїх співробітників, а самі сконцентрувались на допомозі військовим, біженцям та іншим організаціям громадського сектору.

Після початку активних бойових дій частина колег виїхали закордон чи переїхали в інші безпечніші міста України. Я знову опинилася в Берліні, а Німеччина тимчасово стала мені, як і тисячам інших українців, домівкою. Ми були тепло прийняті і отримали величезну підтримку від німецького суспільства. 

Мені дуже сумно, що ми-українці зараз, як і герої тієї книги 100 років тому, змушені знову збирати по частинках інформацію, де та в яких краях знаходяться наші родичі та друзі.

Але я дуже рада, що Берлін зараз, як і 100 років тому, знову став прихистком і місцем сили та потужного руху для українського та українсько-німецького громадського суспільства. 

Вірю в нашу перемогу, вірю в наші ЗСУ і те, що незабаром ми зможемо повернутися додому. 

Слава Україні!